А церква наша стоїть…
До 100-річчя освячення київського Свято-Покровського храму на Пріорці
Кажуть, що церква не будується без Божого зволення. Історія майже кожного храму містить переказ про те, що про місце його зведення було повеління згори. В історії Покровської церкви такого переказу не збереглося, однак відомо, що храми на цьому місці стояли з давніх-давен. Ще у XVIII столітті, коли Пріорка була навіть не передмістям Києва, а всього-на-всього приміською слободою, тут стояла дерев’яна Дмитрівська церква. 1791 року її розібрали, а 1795-го «тщанием заседателя бывшего совестного суда Стефана Рыбальского, купцов Тимофея Зарембы и Андрея Хижняка» побудували дерев’яний храм на кам’яному фундаменті (з клірської відомості Пріорської Покровської церкви за 1833 рік; ЦДІА).
Жителів на Пріорці в той час було мало. Як розповідається у згаданій відомості, парафія складалася зі 151 з половиною двору, жителів чоловічої статі — 605, жіночої — 703. Однак час минав, Київ, який став «цукровою столицею Європи», ріс, і Пріорка перетворилася з приміської слободи на міську околицю. До початку ХХ століття населення її порівняно з 1833 роком зросло більш ніж удесятеро. Виникла потреба в новому храмі. Знову парафіяни розібрали церкву і 9 жовтня (26 вересня за ст. ст.) 1902 року заклали нову будівлю. Освячення збудованого храму відбулося 16 вересня (3-го за ст. ст.) 1906 року.
Цікаво, що в царській Росії, де православ’я було єдиною державною релігією, більшість церков будували не казенним коштом, а за рахунок пожертвувань дворянства, духівництва, осіб купецького стану і простих міщан-парафіян. «Загальна сума витрат на будівництво церкви склала 57 тис. карбованців сріблом, більшу частину з яких становлять пожертвування духовних осіб, київського купецтва і пріорських парафіян», — писав панотець Платон Контраневич («Свято-Приорская Св.Покровская церковь и ее прихожане») 1911 року. Для порівняння: платня київського священика на той час становила близько 400 руб., псаломщика — близько 100 руб. на рік.
Свідки, зокрема той-таки Платон Контраневич, підмічають глибоку релігійність тодішніх жителів передмістя: «У жителів Пріорки збереглося давнє благочестя, добрі старі звичаї релігійні. Багато людей говіють у всі чотири пости, а у великий піст і по два рази. Люблять, щоб служба в церкві відбувалася якомога триваліше, люблять багато свічок ставити перед іконами, багато людей за кожною літургією, і молебнем, і панахидою подають свої поминальниці; жертвують ревно в церковні кружки трудові свої лепти, прикрашають ікони фіранками та рушниками і багато ікон нових жертвують у нову свою церкву… Під неділі та свята не святкують хрестин, іменин і взагалі не ходять по гостях і не влаштовують гулянок, як в інших парафіях міських. Поводяться в церкві статечно, і під час літургії всі присутні багатократним схилянням колін висловлюють своє благоговіння й високий молитовний настрій».
Дуже дбайливо ставилися в той час і до будівельного матеріалу. Вважалося, що святиня не підлягає нарузі, а тому максимум із того, що залишилося від старої церковної споруди, було використано при будівництві нової. З розібраного храму були взяті дзвони, іконостас, жертовники, горішнє місце і все церковне начиння.
Збереглися написані 1953 року спогади бухгалтера церкви Володимира Бендика, сина Ісидора Бендика, церковного старости часів будівництва храму. Відповідно до цього документа, стару дерев’яну Покровську церкву було розібрано, і на тому місці, де стояв престол, споруджено невеличкий пам’ятник, обнесений «залізною гарною огорожею». З матеріалу розібраної споруди церкви було зведено «два гарні будинки. Один із них орендується церковною радою, і в ньому мешкає церковний причт і служителі церкви». Будинок цей уцілів до наших днів.
Будинок церкви практично повністю зберігся. У храмі було поставлено три престоли: головний — на честь Покрова Пресвятої Богородиці, у північному бічному вівтарі — в ім’я Св. Миколи Чудотворця, у південному — в ім’я Св. Великомучеників Георгія Побідоносця і Дмитра Солунського. Споруда церкви – на п’ять бань; у західній частині – дзвіниця, також увінчана банею.
Як без Божого зволення, так і без докладання людських рук не будується церква. Особи духовного звання кажуть про це велемовно і, може, навіть дещо піднесено. «Тільки з такою небесною поміччю можна було закінчити цю справу, розпочату з дуже малими коштами, — каже п. Платон Контраневич. — Хто дав нам ці кошти? Люди. Звісно, люди. Але ними керувала рука Божественного Промислу, але їх спонукала до жертв на святу справу Цариця Небесна, але їх підбадьорювали й підтримували Св.Св.Великі Подвижники Печерські — Антоній і Феодосій. Парафіяни місцеві — всі люди бідні, для них дуже важко жертвувати великі суми; жертвували карбованці, копійки, і з цих незначних, але ревно жертвуваних лепт збиралися десятки тисяч карбованців із благословення Божого та Цариці Небесної».
иряни, зокрема В.Бендик, оповідають скромніше: «…у той час на околицях міста було дуже мало брукованих доріг, транспорт був виключно гужовий, а часом за відсутністю останнього його роль виконували люди… Води біля церкви не було. Водосвяття в дванадесяті свята проводилося далеко від церкви, на відстані чверті і до півтора кілометра. Під час будівництва вода підносилася на плечах охочими допомогти парафіянами на високу гору на відстань до чверті кілометра… На побудові нового храму ніякої механізації не було, люди своїми руками і на плечах підносили цеглу на таку велику висоту — ось яка важка була праця». А самі парафіяни казали про свою роботу і зовсім просто. Збереглися спогади онуків Мартина і Пантелеймона Закревських, будівельників храму: «Вони везли кіньми цеглу, і в дорозі їх застав сильний дощ і град. Вони обидва застудилися й померли. Мартин залишив четверо дітей, Пантелеймон — п’ятеро. А церква наша стоїть». Скільки всього в цих простих словах: і тихої скорботи про втрату годувальників, і світлої радості про те, що справа їхніх рук — церква — стоїть і після смерті своїх будівників.
Церква і справді вистояла у важкі й іноді страшні роки боротьби з «релігійним дурманом». Як уже мовилося, будинок храму дійшов до наших днів практично без перебудов і переробок. Мало того, за все ХХ століття церква жодного разу не була зруйнована, попри те що біля її стін вирували пожежі революції і двох найжорстокіших війн. Божу службу ж у храмі не правили за минулі 100 років лише три роки. Парафіянка Ганна Венгель згадує, що в лютому 1938 р. храм закрили, а в його будинку влаштували овочеву базу. Церква знову відкрилася у вересні 1941 р. — і відтоді не закривалася до сьогодні. Однак церковне начиння та предмети для богослужіння було втрачено — за винятком дверей від іконостаса з іконою Архангела Михаїла. Вона стоїть у правому бічному вівтарі храму й досі. Новий іконостас, що зберігся донині, було споруджено 1944 року стараннями тодішнього настоятеля храму Тимофія Коваля. Ще одна цікава деталь: іконостас розписав відомий український художник Іван Їжакевич.
Однак свідчень про те, як і чим жили церква та парафіяни в роки радянської влади, зі зрозумілих причин, дуже мало. Відомо, приміром, що 1922 року при церкві утворилося сестринство. До нього, за спогадами сучасників, входили Надія Дорошенко (вівтарниця), Наталя Кіхно, Пелагея Нетецька, ще кілька жінок. Окрім церковних справ, сестри займалися благодійністю: готували обіди й розвозили їх по київських в’язницях. 1945 року на пожертви (можете уявити собі, які великі могли бути пожертви в рік закінчення війни!) у вівтарі встановили новий жертовник… В.Бендик згадує, що виготовлений він, головним чином, «стараннями церковного старости Сергія Корнійовича Чернявського, скарбника Іульянії Антонівни Хощевської, а також Івана Петровича Зарубіна». 1953 року в храмі зробили капітальний ремонт.
Після радянських років багато чого змінилося. Пішла в минуле одноповерхова Пріорка, на її місці з’явився Мостицький житловий масив, а за ним — масив Виноградар. Покровська церква — єдина в цьому районі Києва, і тому в храмі завжди велелюдно. Окрім місцевих жителів, як каже настоятель церкви протоієрей Борис Удовенко, їдуть і люди, які отримали після знесення Пріорки квартири в інших районах міста. До 100-річчя з дня освячення храму наново перекрито головну баню церкви (благодійники пожертвували 56 тисяч гривень).
І тече далі «житіє тихе» під церковними стінами, і береже вірних своїх Богородиця під святим Своїм Покровом…
Храм на пагорбi
Багато неповторних історичних місць у столиці України. І саме вони роблять давній Київ носієм історичної пам’яті, традицій, духовності та культури. Водночас є у нашому місті такі пам’ятки, про які майже нічого не знаємо і можемо вже ніколи не дізнатися. Минають роки, Київ дедалі більше стараннями сучасних можновладців перетворюється на величезний мегаполіс. Відбувається тотальний наступ на пам’ятки старовини. І нині, говорячи про ювілей однієї унікальної пам’ятки Києва – Покровської церкви на Пріорці, варто нагадати сучасникам саме про цей аспект і саме на сторінках газети «Вечірній Київ», редакція якої регулярно торкається цієї непростої теми, – збереження й належного пошанування історичних пам’яток.
Пріорка
Тепер повернімося у часи, коли пам’ятки архітектури не руйнували, а будували. Причому, не в такі вже й далекі – у XIX ст. Неподалік Кирилівського монастиря, спорудженого у XII ст. в урочищі Дорогожичі, собор якого належав роду чернігівських князів Ольговичів і в якому 1194 року було поховано князя Святослава Всеволодовича – одного з персонажів «Слова о полку Ігоревім», розташовані Куренівка і Пріорка. Куренівка відома із середини ХVІІ ст. як передмістя, де були курені (звідси й назва) козацької залоги. Межує з нею Пріорка, назва якої пов’язана із спорудженою тут у середині ХVІІ ст. заміською резиденцією пріора – настоятеля католицького домініканського монастиря в Києві. Навколо неї за тих часів стояло близько 200 селянських хат. 1659 року після національно-визвольної війни 1648-1657 рр. Пріорку було передано православному Братському монастирю, а 1701 р. – київському магістратові. Деякий час наглядала за цими місцями настоятелька Братського і Флорівського монастирів, мати гетьмана Івана Мазепи ігуменія Марія-Магдалина (померла 1707 р.) Нині її могила під невеличким компресорним цехом на території протезного заводу поряд із Казанською церквою Флорівського монастиря. Адміністрація заводу не зважає на думку громадськості, автора статті, на звернення керівництва Флорівського монастиря до Президента України Віктора Ющенка і нізащо не хоче поступатися кількома десятками метрів, щоб над могилою цієї унікальної людини можна було поставити хрест.
Саме тут (нині Мостицький провулок, 2) ще 1722 року було споруджено дерев’яну церкву святих Георгія і Димитрія, 1795-го – нову, дерев’яну, трибанну, яка в першій половині XIX ст. змінила свою назву на Покровську.
Церква, яка змінила назву на Покровську (за деякими історичними джерелами – не пізніше 1845 р.), мала архітектурні форми дерев’яного триверхого храму в стилі українського бароко. 1803 р. споруджено окрему дерев’яну дзвіницю з шатровим завершенням. У її першому ярусі 1855 р. було влаштовано теплий приділ в ім’я св.Миколи Чудотворця, у другому ярусі – приділ в ім’я Великомучениці Варвари (її мощі до 1935 р. перебували в Михайлівському Золотоверхому монастирі, а після знищення останнього із санкції Косіора, Постишева, Затонського, Балицького та інших тогочасних можновладців їх перенесно до Володимирського собору, де перебувають і нині). Стара Покровська церква існувала до початку XX ст. (нині на її місці встановлено капличку, біля якої на великі свята відбувається освячення води).
Наприкінці існування старої Покровської церкви (до початку XX ст.) службу правили в теплій церкві св. Миколи в першому ярусі. Це пояснюється тим, що будівля церкви була дуже старою. 1699 р. єпархіальний архітектор Євген Єрмаков склав проект нової цегляної церкви на Пріорці. У його розрахунках міцності брав участь цивільний інженер Олександр Вербицький. Закладка храму відбулася 1902 р., освячення за широкої участі прочан – у вересні 1906 р. Керував будівництвом Покровської церкви архітектор Микола Казанський. Головний прихід храму в плані близький до квадратного, увінчаний потужною шатровою центральною банею та чотирма порівняно невеликими наріжними банями. Оздоблення фасадів виконано в псевдоросійському стилі, із застосуванням лиштви й кокошників, візерунка цегляної кладки.
У серпні 1911 р. було освячено приділ в ім’я св.Миколи Чудотворця. Стару Покровську дерев’яну церкву знесли, а її іконостас передали до нової церкви в селі Нові Соколи Радомишльського повіту.
Ікони писав Їжакевич
Характерною архітектурною особливістю нової Покровської церкви було те, що із заходу до простору храму органічно долучається простір дзвіниці з невисокою банею.
За часів радянської влади, відомої своїми антирелігійними актами, парафію церкви зареєстрували в грудні 1920 р. Тогочасна адреса – Межигірський провулок, 16, або 24. У 20-х роках у парафії Покровської церкви служив причт УАПЦ. Потім деякий час у церкві співіснували парафії УАПЦ та традиційної старослов’янської громади. Наприкінці 20-х років XX ст. храм повністю повернувся до старослов’янської парафії. У 30-х роках у церкві служив о.Леонтій.
У жовтні 1938 р. президія Київської міськради ухвалила рішення (цілком закономірне для часів, коли більшість церков Києва не тільки була або зруйнована, або пристосована під склади) закрити церкву.
Фактично нова сторінка історії Покровської церкви, хоч як це дивно, була відкрита за часів німецької окупації Києва (1941-1943 рр.). Храм знову було відкрито, як і більшість церков та монастирів, що вціліли після більшовицького погрому 20 – 30-х років. Німецькі окупанти з різних причин толерантно ставилися до православної релігії. На початку німецької окупації (до Києва німці увійшли 19 вересня 1941 р.) храм одразу було від-крито. Новий настоятель храму о.Тимофій дуже багато зробив для розшуків і поновлення втраченого за часів радянської влади. Спорудили новий іконо-стас, бо після того, як у храмі був склад, на старий іконостас, за свідченням очевидців, не можна було без сліз дивитися. І що цікаво, у тих небагатьох радянських джерелах післявоєнної доби аж до кінца 80-х років дуже скупо повідомлялося, що в розписах церкви брав участь відомий художник Іван Їжакевич. Тільки не вказувалося, коли це було. Так от – пензлю цього художника, автора картин «Торг кріпаками», «На панщині», «Тарас Шевченко – пастух» та інших, належить частина ікон для Покровської церкви саме за часів німецької окупації.
Згадуючи про цей трагічний період нашої історії, маємо нагадати і про те, що священнослужителі церкви, парафіяни, просто кияни на заклик отців храму чимало зробили для військовополонених, які перебували в таборах як у Києві, так і на його околицях. А це – сотні тисяч осіб. Це і Сирецький концтабір, концтабір на вул. Керосинній (нині Шолуденка), концтабір у Пущі-Водиці та ін.
Минув час, заліковано рани війни. Пам’ятаємо, що під час наступу радянських військ на Київ 1943 року, храм і подвір’я потерпіли від артобстрілу (снарядами було пошкоджено апсиду). Церкву відремонтували переважно на кошти парафіян, а не держави.
…А тепер височать багатоповерхівки
Протягом тривалого часу храм стояв на пагорбі, ніби домінував над будівлями. Але за часів Щербицького, як згадувалося вище, з його санкції ландшафт, на жаль, було спотворено багатоповерхівками. А неподалік, на вул.Осиповського, 3, навпроти залишків будинку В.Крістера стоїть єдиний у Києві 700-літній дуб, під яким сидів, перебуваючи в гостях у Крістера, Тарас Шевченко під час свого останнього приїзду до Києва 1859 року. Майже нічого не залишилося від квітництва, заснованого Крістером, у жалюгідному стані ставки, створені ним. А на місці посадженого Крістером саду нинішні можновладці побудували багатоповерховий будинок.
Трохи далі – історична місцевість «Кинь грусть», пов’язана з іменами С.Вінтера, професора медицини і лісничого Пуща-Водицького лісництва, який залишив нам унікальні дерева; видавця С.Кульженка, котрий облагороджував цю місцевість, де бували Т.Шевченко, Катерина II, Г.Потьомкін. У занедбаному стані три ставки на вул. Кобзарській, а на території парку «Кинь грусть» – забігайлівки, купи сміття і палаци нових українців. Фактично знищено Крістерову гірку з її багатовіковими дубами. І на жаль, жодного музею, де можна було б щось узнати про минуле цих місць, долучаючи й Пріорку, і Покровську церкву. Про це корисно було б знати дітям, які, на жаль, весь час віддають гральним автоматам, а звичайно ж, не музеям.
Об’єкт: православна церква
Рік побудови: 1902-06
Архітектурний стиль: неороcciйський
Розташування: на Прiорцi, провулок Мостицький, 2
Сучасне використання: дiючий православний храм УПЦ МП