Жукiв острiв… Знаходиться на правому березi Днiпра пiвденнiше Києва мiж селищами Корчувате та Чапаївка i притоками Днiпра Коник та Вiта. Назва, найiмовiрнiше, походить вiд струмка Жукiвка, що впадав в Днiпро нижче Корчуватого. У давнину острiв називали урочищем Жукiвка, i разом з острiвом Чернечим вiн належав Києво-Печерськiй лаврi.
Монахи використовували його як сiножать, а також як гарне мiсце для риболовлi. В 1869 роцi на Жуковом Лавра побудувала дерев»яну церкву в iм»я iкони Пресвятої Богородицi. Улiтку для братiї, що жили i працювали в тутешнему лаврському хуторi, в ній проводили богослужiння. Тихе життя на островi скiнчилось напередодни Великої вiтчизняної вiйни. Коли вождь усiх часiв i народiв вирiшив будувати пiд Днiпром величезний тунель. Так розпочалося спорудження об»єкту номер один.
Офiцiйної iнформацiї про будiвництво об»екта немає. Так може бути тiльки в нашiй країнi. Величезна споруда є, а що це, для чого, хто i коли iї створив — iсторiя мовчить. Виходить, тунелю не iснує. Жодного документа, жодної довiдки, жодного креслення. Нiчого дивного. Iсторiю пишуть живi люди… Та пишуть так, як вимагає час. Тодi час вимагав усе тримати в таємницi.
Питання перше: що це?
Таємним у полiцейськiй державi було все. Але цей об»єкт — особливий. Вiн — номер перший. Тому i був надтаємним. Заборонялося навiть промовляти слово «тунель». Приховати iнформацiю було не складно. Пригнати на будiвництво зекiв — найпростiший засiб. Вiдкласти виконання вироку, доки вони працюватимуть у спорудi, а потiм — розстрiляти. Таємницю буде поховано разом iз ними. I дiзнатися, що там, пiд склепiнням, робилося насправдi, не зможе нiхто й нiколи. Так вважали тi, котрi вирiшили прокласти пiд Днiпром залiзницю. I вони майже не помилилися… Майже…
Розстрiляли, звичайно, не всiх. Керiвний склад — iнженери, мосто- та метробудiвельники, спецiалiсти найвищої проби — їх змусили пiдписати документ про нерозголошення державної таємницi. Та це i без того було зрозумiло. Просто так, з доброго дива, сюди нiхто не потрапляв. Людей, що брали участь у будiвництвi об»єкта, вiдбирали й перевiряли у вiдповiдних органах на моральну стiйкiсть та надiйнiсть. До роботи iз технiчною документацiєю залучали осiб, яких на той час уже допускали до таємних справ.
Самуiл Ямпольский, колишнiй начальник щита титулу #4:
«Тогда в России было 5 миллионов стукачей. Если кто-то что-то узнавал не то, то… Боялись все! Мы все, инженеры, были под досмотром у КГБ. На каждого было заведено досье. Про всех знали абсолютно все. А главный принцип был — уметь работать и хотеть работать… Нас так вышколили всех — молчать, лишних слов не произносить, что никому и в голову не приходило болтать языком о том, о чем не надо».
Зi спогадiв Микити Сергiйовича Хрущова
«… Спустя много лет после войны, когда я беседовал с Гомулкой, он рассказал, что был в рабочей обороне в те дни, когда мы вошли в Польшу, а потом мы его мобилизовали, и он еще какое-то время трудился в Киеве, на строительстве подземных железнодорожных переходов. Сталин перед войной предложил проделать железнодорожные тоннели под Днепром: один — севернее Киева, другой — южнее. Работали там московские метростроевцы…»
Тридцатi роки… Вони для Радянського Союзу були нелегкими. Для України — тим паче. Держава готувалася до вiйни. Сталiн та Гiтлер прагнули подiлити свiт. Принаймнi, Європу. Зараз iз приводу початку вiйськовий дiй є багато версiй. И зовсiм не виключена та, згiдно з якою СРСР готувався не захищатися, а наступати. 1929 року почали будувати доти київського укрiпрайону. Трохи пiзнiше — об»єкт номер один — пiдземнi тунелi, що мали з»єднати правий i лiвий береги Днiпра. Це почалося 1936 року. До речi, будiвництво дотiв теж проходило цiлком таємно, але вони чомусь на спецiалiзованих картах Києвського укрiпрайону вказанi. Об»єкта номер один немає на жоднiй картi. Пiвнiчний тунель планували прокласти вiд станцiї метро Петрiвка до станцiї Вигурiвщина. Пiвденний перехiд — вiд селища Чапаївка через острiв Водникiв у напрямку до станцiї Бортничi.
Майор у вiдставцi Самуїл Аронович Ямпольський згадує:
— Кожен тунель був запроєктований для двоколiйного руху поїздiв.
Але як не крути, два вагони сюди не втиснуться. Знов не зрозумiло — чому знання реальних свiдкiв i учасникiв подiй так вiдрiзняються вiд того, що ми бачимо на власнi очі.
Питання друге: для чого?
Для чого? Це — головне питання. Iнформацiї у державних структурах немає. Однак напiвофiцiйна версiя все ж є. Мовляв, треба було збудувати пiдземний транспортний коридор на випадок вiйни.
Георгiй Ясєв, голова iсторiко-патрiотичного клубу «Пошук»:
«На випадок вiйни все могло бути, авiацiя могла зруйнувати надводнi мости, i було прийнято рiшення будувати пiдземнi тунелі. Це було таємне рiшення i секретна споруда, i люди, якi там працювали, вiдбиралися по спецiальному набору. То було спецiалiзоване будiвництво. I головне управлiння, яке було створено по будiвництву тунелів, знаходилося на Хрещатику, воно було теж засекречено. Називалося воно «Спецiалiзоване».
Так вважає i безпосереднiй учасник будiвництва, герой Соцiалiстичної працi, колишнiй бригадир прохiдникiв, Iван Миколайович Мiщенко. Але ж питання «для чого?» — вiдкрито. У країнi, де панувало НКВС, де кожен мав доповiдати на кожного, де нiхто не вiрив нiкому, навiть власним матерi та батьковi, не буває, що причина — зрозумiла. Отже, версiя друга — неофiцiйна.
Дмитро П»ятак, незалежний експерт, майстер-пiлот:
«Предположить, что он использовался для военных целей, вполне можно. Что он использовался для тайной переброски какой-то — естественно… Можно предположить, что здесь мог курсировать бронепоезд, и в определенных участках, это предполагалось, чтобы он выходил на открытую местность, но опять же, строить этот туннель для бронепоезда, который будет курсировать вокруг Киева, который будет охранять Киев, это, по меньшей мере, просто нелогично. Мое же мнение… Местоположение этого туннеля, обратите внимание — там находится Москва. Что находится там, сами можете понять. Это западное направление, дорога на запад. Поэтому можно предположить, что этот тоннель предназначался для именно тайной переброски каких-то боеприпасов, военной техники и вообще живой силы, вооружения и прочего».
Будiвництво об»єкта номер один вимагало серйозних зусиль. До початку основних дiй, тобто риття тунелiв, виконали цiлий комплекс робiт: побудували тимчасовi споруди та будмайданчики, намулили острiвки, укрiпили укоси. Для забезпечення безперервного енергопостачання (планувалося, що воно буде вiд двох незалежних джерел живлення), у Києвi збудовали потужню електростанцiю, кiльцеву ЛЕП, до якої були пiд»єдненi всi електростанцiї. У селищi Корчуватому розташували склади, ремонтно-механiчний завод, гаражi. На березi Днiпра створили базу для ремонту катерiв, барж та понтонiв. У мiстi спорудили житловi будинки та гуртожитки.
Самуїл Ямпольський, колишнiй начальник щита титулу #4:
«Огромное управление было, огромное жилстроительство, огромный ОКС, гаражи, автотранспорт, на Корчеватом заводы колоссальные, оснащены по последнему слову техники».
Питання третє: як і хто?
Будiвництво тунельних переходiв було подiлене на дiлянки. Їх назвали титулами. З метою конспiрацiї. Загальная кiлькiсть титулiв — чотирнадцять. У кожнiй секцiї — камери для щитiв прохiдки. Роботи починалися зi спуску пiд землю, на глибину 50 метрiв, такої ось споруди. Це — кесон. Якщо простiше — звичайна тунельна секцiя. Пiвсотнi метрiв завдовжки, 15 — у дiаметрi. Стiни — пiвметрової товщини. Зверху — отвiр i круглий патрубок дiаметром близько 10 метрiв. Внизу — великi люки, через якi вибирали грунт i подавали нагору. Таким чином, кесон поступово осiдав.
В»ячеслав Дзiвалтовський, керiвник секцiї клуба «Пошук»:
«До позначки, де вже повинна починатись горизонтальна прохiдка, опускався цей кесон, а кесон був з торців закритий прохiдницькими щитами i машинами. I ось, коли опускались на ту вiдмiтку нульову, де повинна починатись горизонтальна прохiдка, один зi щитів вiдкривали, i починалась прохiдка… Роботи велись незалежно одна від одної, але вони повиннi були потiм з»єднатися».
Iван Мiщенко, герой Соцiалiстичної працi, колишнiй бригадир прохiдникiв:
«И дальше должно было быть. Часть Чапаевки должна была сноситься, и прямо туда, до седьмого титула в Пирогово. Но здесь должен был построиться туннель поверху почти, чуть углублений, сверху должно было засыпаться землей, и лес посажен. То есть, замаскировано».
Як зараз розповiдають свiдки, у «будiвництвi номер один» брали участь бiльше 20 тисяч людей. Але ж, навряд керiвницство тодi рахувало своїх пiдлеглих. Так уже повелося — людський фактор нiколи не був головним, адже їх, людей, багато у безмежнiй країнi. На десять тисяч бiльше, на десять меньше — пiди, порахуй усiх. Да й хто, власне, потiм, розповiсть — як воно було насправдi?
Титул номер шiсть був, так би мовити, найактивнiшим. Тут удень i вночi працювали тисячи робiтникiв. Керiвництво — московське, рангом нижче — кияни, за робочу силу — звичайнi ув»язненнi. В той час, коли репресованою та засланою у табори була майже уся держава, задумати i спорудити руками зекiв об»єкт номер один не складало, певно, особливих зусиль.
Масштаб того, що зробили, справдi вражає. Але ж зрозумiло — наддержавi треба було втiлювати у життя надпроєкти.
Зi спогадiв колишнього учасника будiвництва номер один Павла Iвановича Жука:
«…А там, у глибокому пiдземеллi — нелегко працювати. Тиск — три атмосфери. Змiна тривала чотири години, потiм йдеш у шлюз-барокамеру, де тиск знижується. Вiдсидіти тут треба пiвтори години, щоб не почалася кесонна хвороба. Але ж платили нам добре: по пiвтори-двi тисячи карбованцiв отримували. Та й спецiальне харчування було в нас — вiдбивнi зi свинини, сметана, масло, какао…»
Чомусь практично нiхто з учасникiв подiй не згадує про зекiв. Але ж зрозумiло — без них тут нiяк не обiйшлося. Якщо брати за основу, що на будiвницствi тунелю надривалися 20 тисяч чоловiк, то тiлькi заробiтна платня мала б спустошити бюджет країни. Нестикування i у тому, якою все ж була тривалiсть робочоі змiни у кесонi? Свiдчення щодо цього зовсiм рiзнi — вiд 40 хвилин до чотирьох годин. Можливо тому, що спускалися у кесон рiзнi люди. I якщо ти зек — працюй до останнього, а якщо вiльнонайманий — законнi 40 хвилин.
В»ячеслав Дзiвалтовський, керiвник секцiї клуба «Пошук»:
«Нiчого взагалi не розкрито. Те, що люди залишились, будiвельники, у живих, у них, напевно, закiнчився термiн пiдписки про нерозголошення, тому вони вже починають говорити… Біля титулу #5 збереглися стiни i вiкна будинку, i коли я питав, що це за будинок у сторожа місцевого, вiн каже — о, тут жили в»язні, якi будували теж тунель… Більше половини робiт вручну велося — лопата, тачка…»
Iван Мiщенко, герой Соцiалiстичної працi, колишнiй бригадир прохiдникiв:
«Набирай побольше, кидай подальше и не забивай, чтоб почаще — такая пословица есть, а пока долетит, можешь перекурить… Нас спецохрана охраняла, тут и военизированная охрана была, и собаки были, сюда не так просто было попасть».
Олександр Кравченко, дослiдник-краєзнавець:
«То, что делало в свое время НКВД, не может всплывать эта информация на поверхность, и не очень скоро узнают правду об этом строительстве. И так как строительство велось при помощи репрессированных, здесь были огромнейшие смерти, значит, в будущем не очень скоро мы узнаем всю эту правду».
У лютому 1941-го на титулi номер чотири на островi Водникiв сталася аварiя. Глибоко пiд землею прохiдницький щит у тунелi повнiстю розлiзся пiд тиском пiску. Щит вiдновили тiльки в липнi.
Тунель, нiбито, мав будуватися цiлих 8 рокiв. Так розраховували тi, хто його замислював. Але ж насправдi роботи тривали всього п»ятирiчку. Почалася вiйна. Трохи ранiше, нiж планували радянськi вождi. Тому, знову ж, за напiвофiцiйною версiєю, будiвництво довелося згорнути.
Самуїл Ямпольський, колишнiй начальник щита титулу #4:
«Когда началась война, нам дали указание быстрей, назло Гитлеру, достроить туннель. Но никто ж не знал, что через месяц окружат Киев».
Практично весь персонал не пiдлягав призову до армiї. Вiйна вiйною, а тунель потрiбно будувати. Команда — припинити усi роботи, залишити чергових для нагляду за спорудою i продовжувати подавати у тунель стисле повiтря — пролунала у другiй декадi липня. Вiйна тривала вже майже мiсяць.
Питання четверте: тунель є чи його немає?
Кажуть, що нема. Будували, будували, але не встигли. Та й покинули. П»ять рокiв працювали, як проклятi, зробили все, що змогли, — ось, милуйтеся. А чим, власне? Двадцять з гаком тисяч чоловiк протягом п»ятирiчки проклали з одного боку сотню, а з другого, за рiзним даними, вiд семисот до тисячи метрiв? I це — стратегiчно важливий об»єкт? Який будувався за наказом Сталiна i пiд особистим наглядом та суворим контролем Микити Хрущова? Не вiриться. Навiть якщо враховувати тяжкi умови працi та брак технiки.
Валерiй Лисенко, краєзнавець:
«Це — загадка 41-го року. Чому все так було в 41 роцi? Така жахлива мiлiтарiзацiя, така велетенська напруга всiх народних сил — i раптом така страшна катастрофа 41 року, коли все обрушилось перед цими невеликими i примiтивними німецькими танками… Можливо просто зрозумiли, що цей тунель неможливо або дуже важко…страшенно важко i силами зекiв, силами ув»язнених людей це зробити. Можливо, пiд це дiло були списанi великi кошти, результату може ніхто сильно i не добивався, може це просто було засобом, як кажуть тепер, вiдмити. Вiдмили, а результат не потрібний».
Навряд. Тодi працювали суто на результат. Повернемось до дня сьогоднiшнього. Цей тунель i досi ховає таємниця. Чому? Секрети партійного «Олiмпу» вже давно оприлюднили. Якщо це просто звичайний довгобуд — чому б не зiбрати данi, не розповiсти людям, не проводити тут екскурсiї для тих, хто цiкавиться iсторiєю? Чому майже в усiх офiцiйних iнстанцiях говорять — ви взялися не за ту справу. Не рекомендуємо.
На цьому тлi подiї першого мiсяця вiйни, а саме — наказ хоч би там що — добудувати тунель — виглядають цiлком iмовiрно. Виходить, у мирний час за п»ять рокiв не зробили жодного стикування, а пiд час Великої Вiтчизняної — нагально завершити будiвництво об»єкта? Мабуть, так не буває… Крiм того, роботи продовжувались ще й пiсля вiйни. З 1946 по кiнець 1948 року. Саме тi 3 роки, яких не вистачило у першу спробу. I вже потiм, немовби, усiх розпустили.
Є i така цiкава iнформацiя. Нiбито у повоєннi роки виникали iдеї пристосування тунеля на Жуковому островi пiд господарськi потреби. Наприклад, дирекцiя радгоспу «Хотівський» зверталася до виконкому тодiшнього Харкiвського району Києва, на територiї якого було розташовано споруду, iз проханням передати її господарству пiд овочесховище. Але чомусь рiшення так i не було прийняте. Чому будову, в яку вкладено стiльки сил та коштiв, не можна було вiддати радгоспникам або використати якось iнакше? Чому вирiшили руйнувати результат 8-рiчної працi?
Рiзнi данi i про те, коли тунелi було затоплено. Дехто з очевидцiв каже — вiдразу, як законсервували будiвництво. Iншi стверджують — вони самi потонули пiсля того, як створили Канівське водосховище.
Питання п»яте: що в пiдземеллi?
Ще iз рiзних джерел, знову ж, неофiцiйних, вдалося дiзнатися, що нiбито, коли будiвництво тунелю термiново законсервували, пiд склепіннями залишили дорогi прохiдницьки щити та тюбiнги. Їх покрили товстим шаром технiчного мастила i затопили. Iнше цiнне обладнання просто засипали землею. Тобто, біля тунелiв, якщо добре покопатися, можна знайти i трактори, i вантажiвки, i крани.
Георгiй Ясєв, голова iсторiко-патрiотичного клубу «Пошук»:
«Сама машина проходницька, машина типу такого, як зараз будують тунелi метро, такого типу, вона була, як про це розповiдають учасники будiвництва, вони стверджують, що ця машина була поставлена на густу консервацiю зi змазкою спецiальною. I, можливо, якщо цей тунель вiдкачати, то там щось навіть зберіглося… Але те, що вона там є, це точно».
Чуток про те, що може знаходитись пiд землею — багато. Але ж мало хто може вiдважитись та їх перевiрити. Дмитро П»ятак — з таких. Вiн створив маленьку групу дослiдникiв. На пошуки відправилися двоє водолазiв.
Дмитро П»ятак, незалежний експерт, майстер-пiлот:
«Они шли вдвоем, страхуя один другого… Они захватили с собой очень мощные фонари, было пройдено порядка 150 метров… Когда они вернулись обратно, то сказали, что пройти его не представляется возможным, что в конце туннеля, до того места, куда они дошли, там находится конгломерат арматуры, толщиной примерно с мою руку, поросший водорослями, и там небезопасно… У меня есть знакомый, который, будучи пацаненком в середине семидесятых годов в этот тоннель пролазил… Смог туда пролезть, а водолазное снаряжение, баллон, он протаскивал за собой, потому что все это вместе не проходило. Он видел в тоннеле, как он говорит, состав настоящий на рельсах, все это затоплено водой, и там боевую технику».
Дехто каже, що нiмцi пiд час вiйни ховали у цiй спорудi отруйний газ зарiн. Можливо, вiн там i сьогоднi. Принаймнi, iсторiя, а точнiше, мiсцевi краєзнавцi, свiдчать про те, що:
Олександр Кравченко, дослiдник-краєзнавець:
«В 1941 году в августе месяце с 8 числа в районе туннеля на Жуковом острове оборонялся отряд генерала Матыкина, они оборонялись практически до конца обороны Киева. Сражался рассчет танкового советского пулемета, который стрелял из этого туннеля. Немцы наших затем немного отодвинули».
I тодi вже вони заволодiли тунелем.
Георгiй Ясєв, голова iсторiко-патрiотичного клубу «Пошук»:
«І, оскiлькi там вже була прокладена колiя залiзнична, наше командування змушене було кинути бронепоїзд, щоб вибити нiмцiв з цих тунелів».
Ми теж захотiли перевiрити чутки. Озброiлись лiхтарями, аквалангами i увiйшли в тунель з того боку, де вiн закiнчується, згiдно з напiвофiцiйною версiєю… Пройшли метрiв 20… Але вода була така мутна, що практично нiчого не було видно.
Володимир, водолаз-оператор:
«Снизу бревна, прутья. Проход туда есть, он чистый, открытый абсолютно, внизу железнодорожное полотно. Его видно. Слабо, но видно».
З iншого боку, навпаки, у тунелі стояв лiд.
I все ж, чомусь залишилось вiдчуття якойсь недосказаностi. Якщо тайна так зберiгається, мабудь, це декому потрiбно?
Валерiй Лисенко, краєзнавець:
«Біда в тому, що з цими спорудами пов»язанi великi кривавi таємницi нашої влади. Бiда в тому, що пiд вивiскою гасла вiтчизни, пiд патріотизмом, здобувались цiлком приватнi, цiлком шкурнi блага, i влада не зацiкавлена… Та влада знищила велику кiлькiсть людей, привласнила їх працю, їх здобутки, i не сильно хоче згадувати, а наступники тiєї влади мрiють, що коли-небудь ще щось таке можна буде зробити».
Питань бiльше, нiж вiдповiдєй. I ставити крапку в цій розповiдi ще рано. Мабудь, не прийшов час, коли з грифом «цiлком таємно» можна не рахуватися. Не викликає сумнiву єдине — пiд нашими ногами — велетенська таємниця. І, незважаючи на те, що з часiв Великої Вiтчизняної минуло вже шiсть десяткiв рокiв, секрет досi суворо охороняється. Як довго це продовжуватиметься? Це — єдине питання, що має точну вiдповiдь. Доки не прийде час. Час дiзнатися всiм i кожному, що приховує мiж рядкiв наша велика лжеiсторiя.
Об’єкт: тунель під Дніпром
Рік побудови: 1936
Сучасне використання: залишено, затоплено