Поблизу набережної Дніпра є один чарівний острівець старовини. Колись тут стояли дерев”яні церкви, тоді ще на березі річки Почайни, потім їх замінили кам”яні. У давнину Поділ був щільно забудований дерев”яними церквами. Минав час і, за традицією, нові кам”яні храми будувались на тих самих місцях, або ж поруч з ними, а назву кожна наступна церква зберігала. І вулиці отримували назви церков, які на них стояли. Так було і в місцевості набережних церков.
Десь тут у давнину стояла перша на Русі дерев”яна християнська Іллінська церква. У цій стародавній церкві християни з дружини князя Ігоря присягалися на мирну угоду з Візантією. Церква згадується в літописі під 944 р.: «Святого Ильи, я же єсть над Ручаєм». Ручаєм, вірогідно, треба вважати річку Почайну, на березі якої колись стояли всі прибережні церкви. А коли на початку XVIII ст. Почайна злилась з Дніпром, церкви вже опинились на березі Дніпра. На місці стародавньої церкви, або поруч з нею, було збудовано нині діючу кам”яну Іллінську церкву.
Відбулося це 1692 р. церкву збудував власним коштом киянин з козацького роду Петро Гудима, й у подальшому цей рід опікуватиметься церквою, що неодноразово страждала від пожеж. Завдяки підтримці полкового осавула Павла Гудими в середині XVIII ст. Іллінську церкву було відновлено.
Іллінська церква — відгомін українських дерев”яних тризрубних церков. Її кам”яне вбрання не здатне приховати того, що вона не так вже й далеко відійшла від своїх дерев”яних прототипів.
Завершується храм однією банею, але, як засвідчує план Києва, складений І. Ушаковим 1695 р., Церква мала ще чотири декоративні баньки, хрещаті барочні вікна. Судячи з форм декору, Іллінську церкву будував московський майстер. За тих часів з Москви виписували майстрів для роботи в Києві, і, навпаки, додому повертались українські майстри, які працювали в Москві. Так, у тогочасні подільські споруди впліталися українські мотиви московського зодчества. Притаманний кінцю XVII ст. вплив московського зодчества виявився у деталях, запрошені майстри все ж не збудували в Україні жодної споруди суто московського стилю. Розвинена українська естетика дала хрещаті та тризрубні, суто українські церкви, де лише прикраси вікон, портал або форми півбані видають, як зауважував мистецтвознавець Ф.Ернст, північне походження їх автора.
Ці особливості яскраво виявилися в Іллінській церкві. Білостінний храм майже позбавлений прикрас, лише пластика вікон та керамічні зірочки оживляють гранчасті фасади. У простоті архітектурного вирішення церкви відчувається врівноваженість, спокій, м”якість. Надзвичайно пропорційну, майже іграшкову споруду завершує баня, але вже не первісного барочного начерку, що вінчала Церкву до пожежі 1811 р., після якої загалом змінилися форми бань подільських церков. Під час, післяпожежного відновлення до Церкви було прибудовано південний приділ та лагідний чотириколонний портик у стилі класицизму. У середині XVIII ст. з півночі було прибудовано ще один приділ. Церква постраждала і під час бомбардування Києва 1918 р., коли снаряд влучив у вівтарну частину.
Архітектурний ансамбль Іллінської церкви доповнюють дзвіниця із шатровим верхом та огорожа з бароковою брамою. Дзвіничка стоїть ліворуч Іллінської церкви Зведено ,,на початку XVIII ст. Кубічна, приземкувата, вона видається вищою через шатро зі «слухами» – віконцями для дзвонів. Схоже, що дзвіницю будував той самий майстер, який працював у Києві наприкінці XVII — початку XVIII ст. і зводив дзвіницю церкви Миколи Доброго. Під час війни шатро дзвіниці було пошкоджене. У 1950-х рр. дзвіницю відновлено.
Ліворуч від Іллінської церкви тягнеться також низенька білостінна приземкувата споруда під зеленим дахом, зведена у XVIII ст. Це мала бурса. Вона так і вабить архаїкою своїх стін, особливою їхньою пластикою. Вона «по самі вуха» занурилась у землю, одразу виказуючи свій вік. Глибоко у землі ховає вона частину своїх, тепер таких низеньких, стін. Довгу стіну прикрашено пілястрами. Тут створюється особливий світ затишку.
Мелодичне «звучання» Іллінської церкви підсилює чарівна невеличка брама середини XVIII ст., яка запрошує на церковне подвір”я. Вона близька творчості І. Григоровича-Барського. Арка брами завершується мальовничо розірваним бароковим фронтоном, середню частину якого вирішено у вигляді маленького фігурного щита, обабіч її — парні колони. Композиція вишуканої споруди, всі деталі — чудовий зразок українського бароко. Лише капітелі колон, на жаль, втратили ліпні прикраси. У овалах ґрат брами вміщено літери «І», «П» — Ілля Пророк… Роздивімося живопис, що ззовні прикрашає браму, Церкву — її портик уже класицистичний, бо прибудований у XIX ст. У трикутному фронтоні бачимо Іллю-громовержця.
В інтер”єрі Іллінської церкви — живопис ХІХ-ХХ ст., під яким є розпис XVIII ст. Оскільки фундаторами Церкви були представники роду Гудимів, з подільських міщан, то природно, що в ній з”являється ктиторський портрет одного з представників роду (портрет цей тепер зберігається в Національному художньому музеї України). Написано його було 1755 р. з приводу столітнього ювілею портретованого — Івана Петровича Гудими, саме для Іллінської церкви, заснованої його родом. Іван Петрович також був ктитором цієї Церкви і збудував при ній ту ошатну браму, крізь яку ми увійшли на церковне подвір”я. Живописець зобразив людину дуже похилого віку, у простому вбранні. Напис на сувої засвідчує, що писався портрет саме на замовлення родини Гудимів, парафіян цієї Церкви, яку можна вважати родовою, бо не одне гудимівське покоління дбало про неї: будували її, ремонтували, добудовували, прикрашали.
Портрет Гудими, який «се бо сто лет в ньшешнем году скончает”, писався для Іллінської церкви тоді, коли Іван Петрович був іще живим, хоча і «яко плод зрелый» бажав уже «отпасти от сего века». Напис на портреті розповідає, що Гудима «ходил на молитву спешно и рано, в поте лица своего, что достал кормился… трезвость, целомудрие сохранил всемерно». І бог не забув його, «благословил бог жизни долготою, детьми, как леторослыми, женою, как лозою, как соберутся вси ближни к сему деду, не вмещает трапеза деток при обеду». Має портрет і свою мораль: «Гудимовым летам кто хочет дождати, Гудимову житию изволь подражати». Отакого панегірика мав портрет, який висів у Іллінській церкві на почесному місці, як це і належало представнику ктиторського роду.
В історії Києва були відомі козаки Гудими: Петро, який за універсалом гетьмана Івана Мазепи 1692 р. отримав маєтності і поклав початок дворянському роду. Петро, Іван та Михайло стають у другій половині XVIII ст. київськими сотниками, хоча займаються тими справами, що і міщани. Магістратська влада неодноразово намагалася закрити чотири крамниці, які належали сотникові Петру Гудимі, бо торгувати військовому сословію не дозволялось, але гетьман Кирило Розумовський захистив його, наказавши магістрату наперед «никакого препятствия ему, Гудиме не чинить и сидельцев его под караул не брать».
Історичні документи свідчать про те, що сотник Іван Гудима на своєму хуторі виготовляв горілку. 1709 р. згадується Іван Гудимов, київський сотник. Сотник Михайло Гудима, син сотника Петра Гудими, тримав винокурню з шістьма котлами, що давало йому 450 карбованців річного прибутку. Згодом цей рід отримав дворянство і прізвище Гудим-Левковичів. До цього старовинного роду козаків-промисловців та торговців належав і Іван Петрович Гудима, Водночас, старовинна міщанська родина довго зберігала в своєму побуті середньовічні риси.
Портрет Івана Гудими, виконаний для Іллінської церкви, давав уявлення про тодішніх міщан. Старий одягнений у довгий темний кафтан, суворо позирає на нас очима, неначе зазирає нам у душу. Портрет цей і сьогодні справляє глибоке враження.
Кияни вдячні гудимівському роду, який подарував місту Храм Божий. Весь ансамбль — Іллінська церква, дзвіниця, церковний будинок, брама та огорожа — своєрідний архітектурний акцент набережного куточка Подолу.
Об’єкт: православна церква, перший православний храм на Русі
Рік побудови: 944
Архітектурний стиль: дерев’яна, пізніше – кам’яна з мотивами московської архітектури
Розташування: на березі Дніпра, на Подолі
Сучасне використання: нині діючий храм